Ольга Фесенко

Шпаківня

Оповідання

    Шпаківня була великою і зручною. Вона висіла на товстій гілці старої липи, що могутньою кроною здійнялася у небо. Ця липа була доброю сусідкою розкішної яблуні і тендітної груші. Кожного року до саду прилітали шпаки. Вони уподобали собі це затишне місце у саду:  будиночок гарний,  їсти досхочу. І гусінь, і жучки, і комашки були для них ласою принадою.

    Цього року весна видалася пізньою. Щось вона забарилася із теплом, і тому шпаки не поспішали до рідного краю.

    Та природа брала своє. Поступово танув сніг і зріли бруньки на деревах. Сонце піднімалося вище і гріло схололу за зиму землю.

    Саме такого ясного дня і з’явилися у саду синиці. Досить їм було ховатися під стріхами будівель. У саду життя було цікавішим. А тут іще такий гарний будиночок.

     Синичка сіла на гілку неподалік шпаківні, розпрямила темно-зелену спинку, потім нагнула маленьку голівку у чорній шапочці і заходилася чистити жовте пір’ячко на грудці. Вона то нахиляла, то опускала свою голівку, вправно працюючи дзьобиком. У такт її поклонам піднімався вгору, то опускався вниз блакитно-сірий хвостик. Закінчивши вранішню процедуру, пташка залетіла до шпаківні і вже почала облюбовувати затишне м’якеньке гніздечко.

     Раптом хтось постукав до будиночка. Синичка причаїлася, очікуючи, що буде далі. Стук повторився, потім на мить затих. По деякім часі до шпаківні долинула чарівна мелодія тонкого свисту, що перемежовувався клацанням, клекотінням та вищанням.

     Синичка не могла всидіти на місці, її розбирала цікавість: що за гість витворює такі мелодії. Вона випурхнула із шпаківні і примостилася на яблуневій гілці навпроти. Біля самісінької шпаківні на гілочці липи сиділи двоє шпаків, виставивши проти сонця своє чорне з білими цяточками пір’я. Вони, ніби змагаючись, хто кого переспіває, кожен виводили своє соло. А можливо то вони так спілкувалися своєю шпачиною мовою. Не встигла синичка отямитися, як шпаки один за одним залетіли до будиночка. Вилітали і залітали вони по черзі, не залишаючи шпаківню порожньою.

     Синичка засумувала. Вона втратила оселю. Доведеться шукати іншу домівку. Але їй так не хотілося летіти кудись із цього затишного саду. Раптом вона почула знайому пісню і повернула свою голівку в бік, звідки линула така рідна мелодія. Біля старого гнізда горлиць заливався щебетом її давній товариш. Синичка підлетіла до нього, і вони вже разом дружно защебетали на повну силу. Оселилися синиці у горлицевому гнізді.

     А у шпаківні вирувало своє життя. У м’якенькому гніздечку, вистеленому сухою травою, корінцями та пір’ячком, згодом зявилося п’ять блакитного кольору яєчок. А через два тижні у ньому запищали маленькі безпорадні пташенята. Ото вже було клопоту батькам: треба і нагодувати малят, і вберегти їх від непроханих гостей. Та шпаківня була добротною, і будь-які господарі могли почуватися у ній в повній безпеці.

     У синичок теж з’явилися пташенята. Мама-синичка іноді сумовито поглядала на свій колишній будиночок. Але довго сумувати їй не давали маленькі дітки.

Згодом прикра історія забулася, пташенята шпаків і синичок підросли і сповнювали уже розкішний зелений сад своїм дивовижним співом.

 

 

 

 

Торкніться слова струнами душі

 

 ***
А я навчу вас бачити красиве,
Що десь сховалось в балках чи ярах,
І хай воно червоне, біле, сиве,
В душі воно ніколи не згора.
Хмаринкою замріє в високості,
Пташиний спів розкида по гаях,
Зненацька якось завіта у гості
Звабливим квітом росяних троянд.
Бува присяде так на підвіконні
І листом вишні в хату зазирне
Й тобі під вії, стомлені і сонні,
Краплини сонця пригорщі сипне.
Твою уяву, наче сон розбудить,
І хоч яка б не трапилась вина,
Воно тебе зігріє й не осудить,
Наллє наснаги, як в бокал вина.
Воно, як діти, щедре й галасливе,
Впаде в долоні краплями добра,
І хай воно червоне, біле, сиве,
В душі воно ніколи не згора.
                  Ольга Фесенко

  ***
Цей дивний погляд у вікно,
Де світ увесь, мов на долоні,
За ним – життя німе кіно
В непередбаченості хронік.
Живе снується полотно,
Вплітає дні у стрічку долі.
Яким змалюється воно,
Які дістануться нам ролі?
Хтось попереду, хтось не встиг,
А втім ніскілечки не шкода,
Бо світ тримається на тих,
Хто має місце в епізодах.
                 Ольга Фесенко

***
Життя – це вічний бій і фронт,
Душі незгоєна потреба,
Свій має кожен горизонт,
Хоч під одним існуєм небом.
Хтось від грози тамує щем,
У плащ закутавшись до болю,
А хтось танцює під дощем,
Забувши вдома парасолю.
Комусь бальзамом є слова,
Які запали прямо в душу,
Хтось совість поспіхом хова,
Мов равлик зляканий, у мушлю.
Своя у кожного мета,
Комусь удома, як у льосі,
А хтось під хмарами літа,
Шукає істину і досі.
                      Ольга Фесенко